Я візьму той рушник, простелю наче долю…
Майстерну вишивку чомусь хочеться порівняти з гарною піснею. Чи не тому, дивлячись на роботи умілих вишивальниць, мимоволі пригадується знаменита пісня «Рушник» на вірші Андрія Малишка: «... І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, и рушник вишиваний на щастя, на долю дала».
Хвала вправним рукам, що створюють красу. Майстриням, що прикрашають життя дивовижними творами мистецтва. Стиль і краса, продуманий підбір фарб, усе в них до ладу, все має прихований зміст і особливе значення. Чи не тому рушник в народі супроводжує найважливіші етапи в людському житті, служить пам'яттю і оберегом, символом материнської любові і тепла рідної домівки.
Працівник народного музею історії підприємства Людмила Михайлівна Зайчук – одна з рукодільниць, що творять своїми руками справжні дива. Людмила Михайлівна розповідає, що вишивкою її зацікавила знайома, теж працівниця «ДНІПРОАЗОТу», що дала їй перші уроки вишивки хрестиком і подарувала невеличку власну роботу. Поступово Людмила Михайлівна і сама почала вишивати. «Пам'ятаю свою першу самостійну роботу – милого іграшкового ведмедика, вишитого за зразком,– розповідає майстриня, – Потім я стала вишивати і більш серйозні роботи, намагалася вдосконалювати техніку».
А через рік, на виставці «Таланти «Азоту», Людмила Михайлівна побачила вишивки, зроблені бісером, і вирішила освоїти і цей вид вишивки. Для початку купила набір для вишивання з невеликою картинкою і приступила до роботи. Нова техніка виявилася навіть легше і цікавіше, ніж вишивка хрестиком, але мала власні тонкощі і теж вимагала акуратності й уваги.
Був у творчості вишивальниці період, коли її захопили народні вишивки. І це не дивно, адже народилася і виросла Людмила Михайлівна в селі. Вишивала вона роботи в українському стилі і до особливого випадку, наприклад, розкішні весільні рушники.
А потім в житті Людмили Михайлівни настав дуже важкий період. Але навіть на цьому етапі вона не залишала улюбленого хобі, більш того, як вона сама каже, вишивання допомагало їй заспокоїтися, заповнювати порожнечу. Залишившись одна з дочкою-школяркою, Людмила Михайлівна, тим не менш, не опустила руки і продовжувала жити в повну силу. А творчість надихала, надавала сил, допомагала справлятися з депресією. І одного разу Людмила з донькою зрозуміли, що життя триває, і вони вже навчилися будувати його по-новому. А потім навалилися клопоти – закінчення школи, випускний, продовження подальшого навчання. До речі, тут і вміння Людмили Михайлівни знову знадобилося – вона вишила особливий рушник на випускний доньки – прикрасу і символ переможного завершення важливого етапу в їхньому житті.
Сьогодні Людмила Михайлівна Зайчук уже досвідчений майстер. Вона береться за великі, складні роботи – вишиває картини на релігійну тематику, ікони. Чекає свого часу і заповітний, особливої краси весільний рушник, вишитий нею для дочки. Але навіть досягнутий високий рівень майстерності не зупиняє майстриню. Їй хочеться взятися за велику вишивку-картину, велику і трудомістку роботу.
В цьому році спеціально для виставки «Таланти «Азоту»Людмила Михайлівна вишила два рушника. Краса, створена її вмілими руками, не залишила байдужими відвідувачів виставки – обидва рушники придбали для столових підприємства працівники нашого цеху громадського харчування. І хоч майстриня відмовлялася прийняти гроші, дівчатка з ЦГХ все ж таки наполягли на своєму і вручили їй невелику суму (всім відомо, як високо цінується ручна вишивка), розуміючи, що навіть матеріали для її робіт потребують сьогодні чималих грошей.
Людмила Михайлівна каже, що заняття вишиванням приносить їй радість. І ми від душі бажаємо їй нових творчих успіхів і задоволення від виконаної роботи. Нехай краса, створена її вправними руками, приносить радість якомога більшій кількості людей і робить наше життя добрішим і красивішим.