Дзвінок на війну та образ Вітчизни
Захисник України – це не просто сталевий щит, не просто воїн в бронежилеті, не відважне обличчя з плакату. Це жива людина з гарячим серцем і оголеними нервами. З душею, яка вболіває за все – за мир на рідній землі, за життя однополчан, за те, щоб мама не посивіла завчасно, щоб пишався сином батько, а твій маленький синочок ріс здоровим і щасливим. Під рубрикою «ДНІПРОАЗОТ на передовій» ми пишемо про наших бійців АТО, про захисників України, і кожен раз – це важка розмова про Вітчизну, про війну і мир, про тяжку роботу на війні. І ніколи – про сенс цієї роботи. Люди в АТО цей сенс перевірили власною кров'ю. Він – в листах з дому і в дитячих малюнках, в перемогах над ворогом і над собою. У жадобі мирного, гідного життя. У розумінні боргу – чоловічого, що захищає, оберігає світ найдорожчою ціною.
Учасник АТО, сержант Гвардії, слюсар ремонтного управління Ростислав Плюта відслужив в АТО два роки. До редакції він прийшов разом з дружиною, Ольгою Плютою, інженером конструктором КБ РУ. Тут треба обов'язково додати – знаю це з розповідей мами Ростислава Валентини Лавроненко, технолога цеху рідкого хлору і соляної кислоти, – що сім'я Ростислава кілька місяців не здогадувалася, що він воює на передовій: Ростислав боявся, що у Ольги, яка годувала тоді однорічного сина, пропаде молоко. Та й маму зайвий раз турбувати як хотів. Цілком по-чоловічому. Коли правда відкрилася, він просто став частіше дзвонити з війни, але подробиць військової роботи ніколи не розповідав: то – про риболовлю в короткі часи відпочинку, то – про однополчан – чим захоплюються і які характери виковує служба. Ольга все одно переживала і хвилювалася, як… як любляча дружина і молода мама. Розповідь про війну вийшов діалогом: роздуми Ростислава-Захисника і розповідь Ольги-Вітчизни. Захисник говорив скупо і витримано, Вітчизна плакала.
Ростислав Плюта:
…Є борг, може хтось цього не розуміє, але для мене і моєї сім'ї, – мій батько воював в Афгані – поняття боргу – не порожній звук. Я приймав військову присягу (строкову служив у військах ППО). Я добре відчув, що таке війна – два роки з березня 2015 по березень 2017 воював в АТО в складі 17-ї танкової бригади – ОТБР артилеристом САУ 122 калібру. Із зв'язківця швидко перекваліфікувався в артилеристи – час не чекав. Воював в основному… на донецькому і луганському напрямках – більшого сказати не можу. Два роки нас не могли відпустити, адже це не так просто замінити бійця-артилериста, не було підготованих людей. Подробиць військової праці розповідати не буду, пережити довелося багато, а сьогодні, в мирному житті, хочеться пригадувати тільки хороше: друзів-однополчан, відпустку в рідному домі, малюнки сина Славіка, святкування на фронті Нового Року. Хоча тоді, під Новий 2017 рік, випав у нас рясний сніг, на вулиці мінус 32, а ми в наметі. У той час тільки допомога волонтерів нас і рятувала. (Під цей Новий рік на адресу Ростислава прийшла посилка: друзі сім'ї та півАЗОТу пошили 55 балаклав, зібрали в подарунок цукерки, мандарини і навіть шапочки Діда Мороза).
…Пам'ятаю, одного разу, зайшли в звільнене селище і першими побачили дітей. Перелякані вони всі були до жаху: виявляється, в цьому селищі стояли чеченці, і зайвий раз люди боялися голову висунути. Зголодніли до худорлявості страшної, і ми збирали сухпайок, намагалися допомогти чим завгодно, цим людям.
…Дух в нашій бригаді залишається як і раніше міцним і бойовим, яким був ще в 2014 році. Багато хто з моїх друзів ще продовжуює воювати, але я з війною закінчив – потрібно виховувати сина, надолужити згаяне на роботі і в сім'ї. Розповідати про героїзм складно, хоча міг би говорити про це годинами. Одна картинка так і стоїть перед очима, коли по тривозі бійці вискакували з наметів в трусах, тапочках і бронежилетах – захищати; коли командували в найважчі часи обстріляні сержанти, беручи на себе офіцерську відповідальність. Багато що можна згадати, але ось при Ользі розказувати це якось ніяково…
Ростислав Плюта – учасник бойових дій, учасник АТО, нагороджений нагрудним знаком Гвардії. Медаль «За взірцевість у військовій службі» вручав йому на бойовій позиції Командувач ЗСУ, генерал армії В.М.Муженко.
Ольга Плюта:
…Я завжди розуміла, що війна – це страшно. У нас дідусь воював, пам'ятаю його розповіді, коли в бій під час Другої світової кидали молодих, ледь навчених хлопців з однією гвинтівкою на десятьох людей… Коли почалися дії в АТО, Ростислав одним з перших отримав повістку, але до служби його йшло поступове звикання, якщо можна так висловитися. В основному, цю поступовість забезпечив сам Ростислав, що не розповідав ніяких подробиць, але співслужив гарну службу і той факт, що в 2014 році він потрапив в розпорядження військкомату і розносив повістки. Звичайно, вже в ці дні ми такого натерпілися: чого тільки не доводилося йому вислуховувати і особисто, і по телефону від «друзів-знайомих». А потім, коли Ростислав поїхав, він довгий час не признавався, що воює на передовій, дзвонив, все розповідав про якісь навчаннях на Західній Україні, розписував природу і красу Карпат. А потім випадково «спалився» – бовкнув про екскурсію в … шахту! Тоді я малюка годувала грудьми, він не хотів мене хвилювати.
…Маленька дитина – це здорово відволікає від тривог, але все одно вдома місця собі не знаходила. Коли вже вийшла на роботу, стало трохи легше – допомогло співчуття колег і навіть мовчазне їх розуміння. Один раз перехвилювалася до лихоманки – всю мене трясло, буквально. Сховалася за кульманом, поплакала. А потім колеги помітили, стали дружно втішати: «Та повернеться Ростик, все буде добре!».
…Малюкові Славіку ми про війну досі нічого не говоримо, нехай росте мирною людиною. Я йому навіть військових іграшок не купую, не можу дивитися на них. Він зараз більше знає, як пироги пекти, а не стріляти з іграшкового пістолета. Всі ці два роки жила очікуванням приїзду Ростика у відпустку, кожну хвилину чекала дзвінка. Іноді подзвоню йому на війну – відповідає: зараз говорити не можу, трохи пізніше сам передзвоню. Чекаєш цього «передзвоню», як ніби сама під кулями.
…До мирного життя ми обидва звикали непросто, але адаптація пройшла досить швидко. Багато в чому, по-моєму, допоміг наш Славік, тільки й чути: «Тато, тато повернувся з відрядження». Розлучитися все ніяк не можуть. Втім, Ростислав зі Славіком не розлучався і на фронті – у нього в башті САУ весь час висіла світлина Славіка. Знав, ЩО захищає.