Світле слово дитяче – про "ДНІПРОАЗОТ"
“Панорама “Азоту” разом з Головою Правління “ДНІПРОАЗОТу” та профспілковим комітетом підприємства за участю шкіл Соцміста до 80-річчя нашого заводу розпочинають конкурсний проект: “Світле слово дитяче – про “ДНІПРОАЗОТ”. Ініціювали його у славетній школі №20, яка видала атестати зрілості, підтверджені згодом високим професіоналізмом людей, декільком поколінням азотників. У паперовому плані-графіку проект на початку виглядав доволі формальною справою, але у додатку, дитячих творах, оживало саме життя, засяяло щире дитяче слово.
“ДНІПРОАЗОТ” – велика хімія в центрі України. І це не позначка на карті, а людські долі. Нехай на передодні 80-річчя нашого підприємства нагадають нам про це наші діти. Все життя ми, дорослі, це бачимо, але, погодьтесь, не помічаємо. Дитяче слово виховує. Рідне дитяче слово – надихає.
Моя бабуся, Тетяна Іванівна Чавайло, працює на підприємстві “ДНІПРОАЗОТ” з 1984 року – на ТЕЦ. Справа в тому, що “ДНІПРОАЗОТ” – це дуже великий завод, він налічує багато цехів, які виготовляють хімічну продукцію. А теплоцентраль побудована і для цехів, і для опалення Соцміста. “ДНІПРОАЗОТ” відіграє дуже важливу роль у житті нашої родини, тому що забезпечує нас заробітною платою, а ще дає можливість відвідувати концерти в Палаці культури “Хімік” і дає можливість й самим приймати в них активну участь. Думаю, таким чином “ДНІПРОАЗОТ” обігріває наші квартири і обігріватиме нас завжди.
Я знаю, що ПАТ “ДНІПРОАЗОТ” – це велике підприємство, яке взагалі виробляє мінеральне добриво для сільського господарства. Мій дідусь, Олександр Миколайович Бондаренко, працює на “АЗОТі” з 1976 року. Починав він свій трудовий шлях з найважливішої професії – апаратника. Апаратник – це людина, яка пильно слідкує за технологічним процесом. Потім дідусь був начальником зміни, дільниці, цеху. У цьому цеху аміак виділяли з коксового газу. В 1985 році дідуся призначили начальником цеху карбаміда-2, де також виробляються міндобрива для годування полів. Зараз мій дідусь працює начальником дільниці. І він найкращий.
Династія нашої родини на “ДНІПРОАЗОТі” почалася з мого прадіда у 1936 році. Мій прадід Василь Денисович саме цього року прийшов працювати на завод у газовий цех, де працював електриком. Мій дідусь Микола Васильович прийшов на наш завод у 1959 році в електроцех також електриком. У 1963 році його забрали в армію, де він прослужив три роки, після чого повернувся в свій цех, де потім став майстром.
У 1976 році на заводі почалося будівництво Великого аміаку. В цьому будівництві брали участь японці, українці, росіяни. Виробництво було введено в дію у 1979 році і отримало назву цех №1-Б. А мій дідусь у цьому цеху працював майстром електрослужби і заробив багато подяк. Із занесенням в трудову книжку. У 1990 році дідусь став енергетиком цеху №1-Б і працював до 2013 року. А у 2013 році дідусь пішов на заслужений відпочинок.
Сьогодні на “ДНІПРОАЗОТі” працюють мої рідні: хрещена мати, брат, дядько, мати і батько. Працюють вони в цехах №1-Б, карбаміда-1, карбаміда-2, енергоуправлінні, охороні. У всіх різні професії: апаратники, електрики, охоронці, та всі ми азотники. Думаю, що трудова династія нашої родини буде на “ДНІПРОАЗОТі” продовжуватися і розширюватися.
Моя рідна країна – Україна, а рідне місто – Кам'янське. Тут я народився, живу, ходжу до школи. У Кам'янському багато заводів, і один з важливих – “ДНІПРОАЗОТ”. Це найбільше хімічне підприємство, де працюють тисячі людей. Важливо, що на цьому заводі працювали і зараз працюють члени моєї родини.
А розпочалося все з мого прадіда який прийшов на завод після училища. Вже потім підросла його дочка – моя бабуся, яка закінчила технікум. Працювала вона в цеху контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, де і зустріла майбутнього чоловіка – мого дідуся. Дуже багато цікавого вони розповідали про ті роки, коли молодими працювали на “АЗОТі”. Від тих далеких з висоти наших років подій залишилося чимало фотографій: дідусь у майстерні налагоджує прилади, бабуся вчить молодь, яка тільки прийшла працювати.
Професія мого батька теж пов'язана з “ДНІПРОАЗОТом”, він працює в ремонтному управлінні.
Отже “ДНІПРОАЗОТ” має велике значення: по-перше, для моєї родини; по-друге, для нашого міста; по-третє, для всієї великої України. Швидко плине час, але “ДНІПРОАЗОТ” завжди залишатиметься головним хімічним підприємством моєї родини і моєї країни.
Я народився у нашому промисловому місті та виріс у містечку хіміків. Моя бабуся також усе життя прожила у Соцмісті і навчалася у тій же двадцятій школі, що і я. Слова: “завод”, “азот”, “хіміки”, “продукція”, “лабораторія”, “міндобрива” я чув із дитинства. Вони є звичними для нашої родини, адже історія нашої сім’ї нерозривно пов'язана із історією потужного хімічного гіганту – ПАТ “ДНІПРОАЗОТ”.
У далекому 1935 році, після закінчення рабфаку, приїхав будувати та пускати азотно-туковий завод мій прадід – Масальський Михайло Люціанович. Він був одним із перших інженерів, і люди з повагою ставилися до нього, поважаючи за “вченість”, здобуті знання. Під час війни, коли заводське обладнання відправляли у евакуацію, моєму прадідусеві довірили бути начальником одного з ешелонів, і він гідно впорався із цим важливим завданням. Після війни Михайло Люціанович тривалий час працював начальником цеху, і його ім'я добре відомо працівникам – ветеранам та мешканцям Соцміста. Все своє життя присвятив він рідному підприємству.
Сорок сім років працює у ПАТ “ДНІПРОАЗОТ” і моя бабуся – Андрейченко Ірина Михайлівна. Зараз вона є начальником центральної лабораторії заводу. У її трудовій книжці – лише один запис, і всі бабусині знання, енергія, розум, а також серце і душа належать “АЗОТу”.
Повністю свій трудовий шлях: від начальника зміни до начальника цеху пройшов на “ДНІПРОАЗОТі” і мій дідусь – Андрейченко Володимир Леонідович. Будівництво та пуск найскладнішого виробництва – цеху поліізоціанатів – це його внесок у розвиток заводу.
Апаратником у цеху рідкого хлору та соляної кислоти працює зараз на заводі і мій батько – Смоляр Сергій Олексійович.
Крім постійних розмов вдома на “хімічну” тему, завод присутній у житті моєї сім'ї і у дні відпочинку. Ми всі разом відвідуємо концерти у Палаці культури “Хімік”, любимо виступи не тільки “зірок”, а й талановитих азотників. Влітку ми відпочиваємо у чудовому санаторії-профілакторії “Хімік”, а у вихідні прогулюємося у справжній перлині Соцміста – розарії, створеному вмілими руками працівників “АЗОТу”.
Я знаю, що заводу виповнюється 80 років. Наша родина завжди сприймала такі дати як сімейні свята. І це не випадково. Сьогодні я навіть уявити не можу, якою була б історія моєї сім'ї, якби викреслити з неї згадування про завод. Та і як їх можна викреслити? Як відомо, рідних забути неможливо. А наш завод став для нас рідним.
У бурхливі 90-ті роки розпався радянський Союз і почала ставати на ноги молода самостійна держава Україна. Саме в цей час мої батьки почали свою трудову діяльність на “ДНІПРОАЗОТі”. Батько у 1992 році влаштувався апаратником в цех полістіролу, у 1998 році перевівся в управління будівельно-монтажних робіт і реконструкцій тесляром, потім працював монтажником сталево-бетонних конструкцій. З 2012 року він працює в цеху карбаміду-2 слюсарем ремонтних робіт. А мати прийшла на наше підприємство у ЦЦР ЗОС у 1995 році ізолювальником, але у 1997 році потрапила під скорочення і продовжила працювати на “АЗОТі” контролером першого класу ВОХОР, а з 2013 року перейшла до ремонтного управління ізолювальником термоізоляції ЦАКС. Я дуже вдячний батькам і заводу за те, що вони є.
Вже декілька поколінь життя моєї родини пов'язано з нашим підприємством. Прадід Віктор Дмитрович Івашкевич приймав активну участь у розбудові заводу, його дуже цінували, прислухалися до його порад, тому навіть відправили до Китаю допомагати дружньому народу будувати аналогічне підприємство. У нього з цього приводу зберіглося багато нагород, які пізніше були передані в музей підприємства.
Бабуся і дідусь теж уже більше сорока років відпрацювали на “АЗОТі” і є ветеранами праці цього підприємства. Дідусь і тато й зараз працюють там, сумлінно виконуючи свої обов'язки. Мій тато працює в заводоуправлінні, займає керівну посаду, тому на ньому лежить велика відповідальність як за людей, так і за фінансові потоки підприємства.
Одним з перших приїхав і будував “ДНІПРОАЗОТ” мій прадід Михайло Масальський. Його фотографія знаходиться в музеї “ДНІПРОАЗОТу”, я цим дуже пишаюся, коли буваю в музеї на екскурсіях з однокласниками.
Так склалося, що в моїй родині – всі вчителі та хіміки. Прабабуся Нонна та моя мама пов'язали свій трудовий шлях з моєю двадцятою школою, а бабуся, дідусь і прадід – з “ДНІПРОАЗОТом”. Бабуся, Ірина Михайлівна Андрейченко трудиться на заводі сорок сім років, а дідусь Володимир – більше тридцяти. Апаратником цеху рідкого хлору працює мій тато – Сергій Олексійович Смоляр. Ми з ним їздили відпочивати у профілакторій “Хімік” та на базу “Феросплавник” у Приморську. Мені там дуже сподобалося! Я знаю, що путівки батько отримав від заводу, і за це наша сім'я дуже вдячна.
Моя бабуся працює начальником лабораторії всього заводу і вона завжди говорить, що їй дуже подобається робота. А я навчаюся у третьому класі у школі №20 за проектом “Інтелект України”, і ми уже добре знаємо, що вивчає наука хімія. Я зацікавився нею і попросив розповісти детальніше. І бабуся сказала, що вони роблять аналізи та змішують різні хімічні речовини. І тепер я точно вирішив: коли виросту – буду хіміком та піду працювати на НАШ ЗАВОД “ДНІПРОАЗОТ”. Тому, що він нам рідний.